Вєра Хітілова “Маргаритки” (Роман Кабачій)

Вєра Хітілова. Фото з сайту filmreference.com

Творчість чеської кінорежисерки Вери Хітілової є одним з найбільш виразних доказів того, що празька весна таки існувала і що після її придушення в 1968 р. це вже була не творчість, а так – «ходіння на роботу». А найбільш яскравим прикладом цієї творчості стала стрічка, внесена у тисячу найкращих фільмів світового кіномистецтва під номером 567 – «Маргаритки».

Жанр фільму визначається як абсурдистська комедія, і в цих двох словах і мало, і багато. Бо перше питання, яке виникло у мене, це «як його дозволили зняти комуністи»? А проте, оскільки після ознайомлення із низкою комедій та історичних фільмів часів комуністичної Польщі я вже мав трохи досвіду у розчитовуванні меседжів антирежимних режисерів через історизм та через сміх аж до сарказму, то доведення до абсурду того, що пропонували комуністи, було одним із ходів Хітілової. Звісно, в час появи того фільму мотиви пояснювалися інакше. І звісно режисерка відкидала присвоюваний їй критикою вплив естетики Жана-Люка Годара: «відчуження», звернення до інтелекту глядача, котра привносить у канву фільму політичну актуальність, руйнуючи усталені міфи.

Але попри те «Маргаритки» все ж називали нонконформістським та антитоталітарним. А ще дадаїстським і феміністським, про що пізніше. Ну як може бути не антикомуністичним фільм, де дві головні героїні – поки трудящі працюють, вилежуються на широкому «траходромі», очікують на нові й нові телефонні дзвінки від чоловіків (головно старших, аби їх розвести на ситну вечерю), поїдають у розмовах про любов покроєні сосиски та банани (додумуємося чому) та бісячись «із жиру» – перекислий кавун з малосольними огірками вперемішку («Треба щось придумати, аби життя стало ще гіршим!»). Ось він, загниваючий Захід – наступає!
Маржинка з Маржинкою це блондинка та брюнетка, але грають роль переконаних блондинок. Впевнених у собі, радісних та щасливих. «Веселі та юні створіння», «дві неймовірні дівчини» – можна про них прочитати у анотаціях до фільму. Так ось, уявити їх у дійсності радянського часу неможливо. Хіба для того, щоб як антитезу і головну суть цього абсурду вивести їх в головні героїні. А ролі виконали – і тут можна вжити слово геніально – Івана Карбанова (блондинка) та Житка Церхова (брюнетка).
У цьому фільмі Хітілова дозволила своїм, народженим у 40-х роках акторкам «побувати на Заході». Вони мають стильний сексуальний одяг (гра кольорів це окремий плюс), удень ходять на пляж, а ввечері – до ресторанів та кабаре. До кабаре вони проносять свої пляшки з напоями, аби не втрачати зайві гроші. У ресторанах «по випадковості» в ролі сестри одна Маржинка підсідає до іншої, котра на той момент уже знаходить старшу жертву на «вечір»: «Чому ви хочете нас зіпсувати??» (звучить як на той час, демонічно).
Напоївши отетерілого та ласого до жінок стариганя за його ж гроші до «сраної немочі» (вибачаюся за одне знане від моєї матері прислів’я), Маржинки переконують його, що він запізнюється на потяг, а на вокзалі відправляють самого куди потяг завезе. «Я думала, що це Східний експрес!» – розчаровано опускається з «західних» небес в лоно комуністичної вітчизни Маржинка-брюнетка. «Яка різниця, Чехія теж красива», – пробує підколоти Маржинка-блондинка. Маємо, те що маємо.
Від нудьги дівчата граються у власну розбещеність та зіпсованість (як тут не згадати цьогорічний рейтинг, у котрому українці були на 13-му, а чехи на першому місці в світі по розпусності). Але час від часу прокрадаються нотки справжнього життя і змушують їх задуматися, чи в правильному шляху вони йдуть. «Я тебе не люблю – Я тебе теж – Але я насправді. Зовсім не люблю». І все ж режисерка не відступиться від призначеної їм долі, бо ж у «правильному» суспільстві таким неробам місця немає. «Ти не працюєш, не зареєстрована. Значить, доказів твого існування немає», – нам знайоме оце реальне «місце людини» під комуністичним сонцем: «без бумажки ти букашка». У пошуку самих себе героїні відправляються за місто.
Там вони дуже дивуються двом речам. Перше, що чоловіки їх не помічають. Як же це може бути, до цього часу все існування Маржинок зводилося до того, аби довести свою значимість для чоловіка, а той у відповідь благав би по телефону повернутися, чи хоча би піти з ним на вечерю. «Нас дійсно ніхто не помічає. Може ми якісь недолугі?», – дивуються наші фліртувальниці з садівника та трудящих, котрі масово їдуть на велосипедах до своїх дуже важливих занять на фабриках і заводах. «Оце життя!! Вставати в таку рань…» – до такого трибу життя празькі красуні не звикли, тож це друге, що їх насправді дивує.
Апогей деконструкції та самознищення наступає тоді, коли Маржинки потрапляють самі до накритого в очікуванні якихось партійних бонз пишного банкету. Вони голодні: «Де?? – Що?? – Їжа!!». Голодні, як і всі, хто до світу партійних бонз не належить. Тому з помсти бонзам можна випивати усе підряд, кидатися тортами і тістечками і танцювати голяка на підборах по качках та лебедях, кататися на офіціозній люстрі. Але вони спершу й налякані: дзвін першого розбитого бокала нагадує, що ти належиш до світу плебеїв. Проте алкоголь роззброює і фініта ля комедія не за горами. «Фільм присвячено тим, хто вболіває за листками роздушеного салату», – підбивається іронічний підсумок.
Проте те, що Хітілова насправді на стороні власних маргариток-героїнь, сумніватися не доводиться. Дозволяючи їм безтурботно перелітати від «жертви» до «жертви», радісно хихотіти, носити модні зачіски, убиратися в свої стильні барвисті сукні, без комплексів роздягатися та ніжитися у ліжку, Хітілова промовляє: а жіноче життя може таким і повинно бути? Єдина жінка, котру вона дівчатам протиставляє, це служничка у жіночій вбиральні, котра ставиться до Маржинок із материнською любов’ю, вона співає їм балади про нещасне кохання і щиро їм співчуває. Вони ж обкрадають її на 5 крон. Та й те, вочевидь не зі зла. Просто так. Жіночність вона нерідко ірраціональна.
Натомість народжена в 1929 році Вера Хітілова змушує нас уявити, коли б за рішенням якогось «комсомольського осередку» наших красунь поставили б на шлях перевиконання. Стягнуті вірьовками в костюми із обрізків пропагандистських комуністичних газет дівчата шепчуть собі, що будуть щасливі, коли працюватимуть. Вони не щебечуть, а намагаються склеїти кавалки розбитих тарілок, що – як відомо – є нонсенсом. Тому – їм краще померти у своїх еротичних платтях, потонути у річці, куди їх привезуть партійні бонзи. В «правильній» країні таким тунеядкам не жити.